10 березня 2021 року виповнюється 160 років з того дня, коли Тарас Шевченко відійшов у Вічність. Проте це не означає, що він відійшов у небуття. Його діяльність, його творчість стали набуттям Вічності: і вчора, і сьогодні, і завтра вони були, є і будуть співзвучними для пам’яті та сердець усіх українців.

Творчість Тараса Григоровича Шевченка – багатогранна й охоплює різні галузі культури та знань. Важливою складовою його наукової спадщини є історичні погляди. Вони широко репрезентовані в усіх аспектах його творчості: літературній, епістолярній і малярській. Сама його творчість – це відбиття глибокого  історичного світогляду, в основі якого історична пам'ять, освіта та власний життєвий досвід. Звичайно, Тарас Шевченко не був професійним істориком і на формування його історичних поглядів впливало кілька чинників. Перш за все, Т. Г. Шевченко був поетом, а значить, використовував для виразу своїх думок і переконань зовсім інші засоби, ніж фаховий історик. У своїх творах, наприклад, він часто вдавався до притчі, образотворчої метафори, символіки, іносказання. По-друге, на історичні погляди Т. Г. Шевченка вплинула і його суспільна діяльність, громадянська позиція. Будучи палким  прихильником незалежності України, Тарас Шевченко відповідно й оцінював події, що стосувалися історії України. Його історична концепція формувалася в умовах і під впливом світового визвольного руху, але, головним чином, із досвіду соціальної і національно-визвольної боротьби українського народу.

Ідейним грунтом формування історичного світогляду Шевченка була усна народна творчість і вільнолюбні традиції українського народу. Особисті переживання і спостереження сучасної поетові історичної дійсності та засвоєння усних народних переказів про історичні події минулого мали важливе значення для формування цих поглядів. Важливе значення у становленні історичних поглядів Тараса Шевченка мали соціокультурні імпульси й інтелектуальні новації другої половиниХІХ ст., зокрема Відродження слов’янських народів. Саме вони спричинили початок нового етапу українського Відродження, пов’язаного з Кирило-Мефодіївським братством, активним учасником якого був Шевченко.

Але головне у його творчості  – це вірне і величне зображення історичних епох, відбиття їх головного змісту та сутності. Тому цілком правомірно говорити про історіософію Т. Г. Шевченка. Його твори містять цілісну концепцію історії України. В основі цієї концепції – ідея незалежності України, української державності, вирішальна роль народу в історії, феномен українського козацтва:

«Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю».

Разом із тим, Т. Г. Шевченко не ігнорував і надавав великого значення ролі історичної особи в історії. У своїх творах йому вдалося відтворити не лише реальний і цільний образ доби, а й розкрити діяльність окремих поколінь та державно-політичних діячів України. Тарас Григорович високо цінує тих гетьманів і козацьких отаманів, які боронили волю й самостійність України від Москви: Костя Гордієнка, Петра Дорошенка, Петра Калнишевського, Семена Палія, Павла Полуботка. У цьому розумінні ми можемо говорити про внесок Тараса Шевченка в історичну біографістику.

Найтрагічнішими моментами в історії України поет вважав події, згадані ним у містерії «Великий льох» (1845): Переяславську угоду, Полтавську битву та зруйнування Запорозької Січі.

Шевченко-історик чітко виявляє концептуальне бачення вітчизняної минувшини й у поезії «Чигрине, Чигрине...». Аналізуючи добу Козаччини, поет запитує:

«За що ж боролись ми з ляхами?

 За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?»

Тут ми чітко бачимо три етапи боротьби із зовнішньополітичними ворогами України: татарською загрозою, польською та російською.

Йдучи в руслі найпередовіших тенденцій тогочасної історичної науки, Тарас Шевченко побачив у минулому України не лише суму певних подій, не хронологію, а важливі уроки для майбутнього. Мова йде про єдність правлячої еліти (козацької старшини), її зв'язок із народом, щирість прагнення служити Вітчизні, ставлення до держав-сусідів. Твори Шевченка про визвольну боротьбу українського народу проти польської шляхти й турецько-татарських загарбників («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки» та ін.), хоч і позначені певним романтичним трактуванням козацтва та Запорозької Січі й у деяких деталях відступають від історичної дійсності, але в основі своїй вірогідні щодо змісту.

Історична тематика пронизує творчість Тараса Шевченка не лише як поета, але і як художника. Т. Г.Шевченко у серії офортів «Живописна Україна» (1844 р.) вперше в українській станковій графіці поставив за мету показати картини сучасного життя народу у зв’язку з його історичним минулим. Для розуміння історичних поглядів Великого Кобзаря найпоказовішим є твір «Дари в Чигирині 1649 року». На картині зображені посли трьох держав: Московського царства, Туреччини й Речі Посполитої з подарунками у передпокоях замку Б. Хмельницького. Звертає на себе увагу те, що посли трьох сильних тоді держав чекають на прийом під дверима резиденції гетьмана України. Досить символічним є й зображення дарунку турецького султана – горностаєвої мантії, що була, як відомо, ознакою королівської гідності її власника. Таким чином, Шевченко підкреслює суверенітет Гетьманщини- України й статус її незалежного володаря – Богдана Хмельницького.

Уславлений український поет-пророк був переконаний у перемозі історичної справедливості в світі, вірив у те, що

«...Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..»

Історичні погляди Т. Г. Шевченка позитивно вплинули на розвиток української історіографії, сприяли утвердженню в ній прогресивних тенденцій, в яких міститься достатньо рельєфно виражена цілісна концепція історії України.

Володимир Греченко, професор історії