22 січня ми відзначаємо дві вікопомні події в історії України.

105 років тому – 22 січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголосила свою незалежність. Цей факт відкидає твердження недолугої російської пропаганди про те, що Української держави ніколи не існувало. 24 серпня 1991 р. відбулося відновлення незалежної держави Україна.

22 січня 1919 р. відбулась інша знакова подія в українській історії – Акт Соборності України. Він мав політичне, історичне та психологічне значення. Політичне, оскільки дві республіки – Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка – об’єдналися в одну державу. Історичне, так як було зроблено конкретний великий крок до  втілення віковічної мрії усіх українців – жити в одній державі – незалежній та соборній. Головний історичний урок у тому, що тільки в єдності сила, підвалина та запорука наших перемог. Цей історичний урок тісно пов’язаний із психологічним – формуванням менталітету новітньої української політичної нації – нації, яка утворила велику європейську державу. Як говорив визначний син українського народу В’ячеслав Липинський: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

Ідея соборності була визначальною в добу Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII століття, лейтмотивом діяльності фундатора Української Козацької держави Богдана Хмельницького: «Виб’ю з неволі… нарід увесь!», – говорив він.

Визначну, неперевершену роль у формуванні почуття соборності й українськості, безперечно, відіграв український Пророк – Тарас Шевченко, який заповідав нам: «Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть». Як актуально звучать ці його слова сьогодні, у годину кривавої борні з московським імперіалізмом!

Унаслідок першого етапу національно-визвольних змагань у 1917-1918 рр. на території України утворилися дві демократичні держави – Українська Народна Республіка (УНР) і Західно-Українська Народна республіка (ЗУНР). Після певної підготовчої роботи було вирішено провести їхнє урочисте об’єднання 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим Ради міністрів УНР для проведення Акту Злуки був призначений видатний політичний та релігійний діяч Іван Огієнко. Він вніс до програми сильний церковний компонент – по всіх церквах мав бути прочитаний Акт Злуки та відправлені урочисті молебні подяки, а на знак великого торжества – дзвонити дзвони, як на Великдень. 22 січня 1919 р. о 12 годині в Києві на Софіївському майдані в урочистій обстановці (день був оголошений національним святом і вихідним днем) відбулась історична церемонія Злуки. Від самого ранку Київ набув урочистого вигляду. На всіх будинках, як і планувалось напередодні, майоріли українські прапори, а на балконах вивішувалися килими й полотна з яскравими українськими візерунками. Ялинкові гірлянди перепліталися національними стрічками. На балконах урядових будинків можна було побачити портрети і бюсти трьох найвизначніших українських діячів: Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Біля входу з Володимирівської вулиці на Софіївську площу збудували тріумфальну арку, яку прикрасили гербами Наддніпрянщини й Галичини. На площі прикріпили до стовпів герби українських земель і плакати. Ліхтарні й телефонні стовпи кілометрами стояли вздовж вулиць у гербах, вінках і прапорах. Об 11.00 на площі під музику почали вишиковуватись у чотирикутник українські військові частини, зокрема артилерія й кулеметні команди. Старшокласники зі своїми шкільними адміністраціями вишиковувались перед «шпалірами» (коробками) військових у середині периметру. Одночасно з учнями приходили робітники, профспілки, а також представники інших громадських, міських і земських інституцій із національними прапорами й своїми оркестрами. Першою прийшла делегація залізничників із величезним прапором із написом: «Слава українським Героям!». Щоб краще бачити, деякі учасники повилазили на дерева. Розташуванням делегацій, як і усім церемоніалом, керував відомий український актор і режисер Микола Садовський (Тобілевич, рідний брат драматурга Івана Карпенка-Карого). В українському гетьманському жупані, смушевій шапці, з булавою та з «правдивими козацькими вусами» – він стояв у автомобілі, який пересувався по майдану. Військовий оркестр грав національний гімн «Ще не вмерла Україна», хор під управлінням відомого музиканта Кирила Стеценка виконував «Вічний революціонер», «Молитву за Україну» («Боже, великий, єдиний, нам Україну храни»).

Акт Соборності розпочав своїм привітанням голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради та Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка», – йшлося в Універсалі. Після цього Лев Бачинський вручив грамоту Голові Директорії Володимирові Винниченку. Прийнявши її, він привітав делегацію західних українців короткою промовою, у якій підкреслив історичне значення Акта Злуки. Ухвалені документи, одразу після їхнього проголошення, член галицької делегації Ярослав Олесницький озвучував французькою мовою для представників європейських держав. Щоб усі присутні могли почути грамоти, їх ретранслювали диякони-окличники  під вигуки «Слава!» – із спеціальних трибун по всіх чотирьох кутах Софіївської площі. Вдарив дзвін на дзвіниці Мазепи у Софіївському соборі (збудованій його коштом у 1699-1706 рр.), дзвони били по всіх церквах з 13.00 до 15.00. Були чути гарматні постріли з Печерська – 121 залп на честь Соборної України! Багато людей плакали від зворушення. Відспівали «Вічну пам’ять» тим, що полягли в боротьбі за волю України, а Директорії, українському народу і війську – «Многая літа». Після цього почався  військовий парад. Як згадував Лонгин Цегельский: «І поплили…полки за полками: піхота, артилерія, кіннота, січові стрільці, гуцули, гайдамаки. Народ зі здивуванням зразу мовчки глядів на справно дефілюючи та салютуючи полки. Але коли надійшов курінь січових стрільців у залізних шоломах, хлоп в хлопа як смерека, всі як ялиці в Чорногорії, що під їх маршем аж земля стугоніла – натовп не витримав: «Слава! Слава стрільцям! загриміло з соток тисяч грудин і в очах усіх заблищали сльози радості».

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання. Злука ЗУНР і УНР мала скоріше символічний, ніж державно–правовий характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах.

Мрію не вдалося повністю втілити в життя, але вона залишилась. Як мета, як урок, як неопалима купина. І сьогодні, в умовах широкомасштабної агресії росії проти України, ідея єдності українських земель стала ще більш актуальною, набула ще більшої гостроти, стала найважливішим питанням самого існування Української держави. Соборність передбачає не лише пам’ять про минуле, а й потребує згуртованої̈ спільної̈ праці та взаємодії̈ в сучасній̆ Україні. Соборність – це не лише територіальна, але й духовна, цивілізаційна єдність українського народу. Вона є його засадничою цінністю. Сьогодні, в буремні дні війни з російським агресором, Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань, є запорукою нашої великої Перемоги. Цілісна Україна – це повернення окупованих Криму та інших окремих районів, насамперед, Донеччини й Луганщини. Як писав відомий український літератор Іван Багряний: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».

Володимир Греченко, професор історії