"Знання. Закон. Честь."
Харківський національний університет внутрішніх справ
61080, Україна, м. Харків, пр. Льва Ландау, 27    (057) 7398-181    odin.univd@gmail.com
Сторінку веде завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін ХНУВС, Заслужений працівник освіти України, доктор історичних наук, професор
Греченко Володимир Анатолійович

85 річниця Голодомору в Україні


24 листопада відзначається День пам‘яті жертв Голодомору. Це був однин з найстрашніших наслідків колективізації.

Після проведення усуспільнення майна селян та їх примусового обєднання в колгоспи, план здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не лишалося. Заготівельники на початку 1932 р. вимели у селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Вже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були неспроможні ефективно працювати в полі. З початком літа до недостиглих хлібів заходили так звані «перукарі». Це були переважно жінки, що ночами крадькома зрізали ножицями колоски на кашу для своїх голодних дітей.

У зв’язку з цим Сталін вирішив вдатися до найсуворіших заходів. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». За розкрадання колгоспної та кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією всього особистого майна, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі не менш, ніж на 10 років знову ж таки з конфіскацією майна. Амністія у судових справах такого роду заборонялася. Сучасники влучно назвали цей драконівський акт «законом про п’ять колосків». За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник міг отримати 10 років концтаборів. За неповних 5 місяців після прийняття цього «закону» у країні було засуджено 54 646 осіб, з них 2110 – до вищої міри покарання.

Ще одним з надзвичайних методів «боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на «чорну дошку» супроводжувалось припиненням поставок будь-яких товарів у дане село, його жителі позбавлялись права на виїзд. На колгоспи, занесені на «чорну дошку», накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба. Їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу. Наприкінці 1932 р. по Харківській області на «чорну дошку» було занесено 25 колгоспів.

У «процес» хлібозаготівель все активніше включалися репресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за нездачу хліба було арештовано 16 000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено до розстрілу, а за другу п’ятиденку січня 1933 р. і тільки по 153 районах УСРР – 2 709 осіб, з них 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

Взимку 1932 – 1933 рр. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники – без продовольства, худоба – без фуражу. Коли у селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло у масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. Вже в лютому – березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори – це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур’яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труп померлих від голоду селян, за березень – 689, за травень вже 992. На 1 червня 1933 р. у області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства та людоїдства.

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932 – 1933 рр. Український дослідник С.Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. осіб. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932 – 1934 рр. 5 млн. осіб. Р.Конквест називає цифру 5 млн., Н.Верт – від 4 до 5 млн., С.Максудов – 4,5 млн., О.Субтельний – 3-6 млн. Останнім часом у ряді публікацій називається цифра 8 – 9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932 – 1933 рр.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівлями, політикою продрозкладки; 2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

100 років з дня утворення Директорії Української Народної Республіки.

У листопаді 1918 р. політична ситуація в Україні різко змінилася. Поразка країн Четвертного союзу у Першій світовій війні, листопадові революції в Австро–Угорщині і Німеччині позбавляли їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні. Це погіршило становище гетьмана П. Скоропадського.

Падіння гетьманату було обумовлено, перш за все, його вузькою соціальною базою. Спроба П. Скоропадського відновити на селі старі дореволюційні порядки привела до того, що селянство – найчисленніша верства населення України – не стало опорою влади гетьмана.

13 листопада 1918 р. на таємному засіданні опозиційного гетьману міжпартійного блоку «Українського національного союзу» розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Для керівництва повстанням було обрано Директорію до складу якої увійшли: соціал–демократ В. Винниченко (голова); соціал–демократ С. Петлюра, головний отаман республіканських військ; професор геології Київського університету, есер Ф. Швець; соціаліст–самостійник, адвокат О. Андрієвський; голова профспілки українських залізничників, безпартійний А. Макаренко.

14 листопада Директорія проголосила повстання проти гетьманату. В її зверненні до населення П. Скоропадський оголошувався «насильником і узурпатором народної влади, а його уряд «як антинародний, протинаційний» – недійсним. Військовим частинам створюваної гетьманом армії пропонувалося перейти на бік Директорії. Одночасно вона розпочала переговори з німецькими військами в особі «великої солдатської Ради». Директорія зобов’язувалася допомогти німцям евакуюватися разом зі своїм майном, вимагаючи за це від них дотримуватися нейтралітету в боротьбі Директорії проти гетьмана. Угода на такій основі була підписана 17 листопада в Білій Церкві.

На бік Директорії перейшла частина січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, Запорізька дивізія отамана П. Болбочана, якій захопив владу в Харкові, а також Сірожупанна дивізія самого гетьмана. А найголовніше – збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими повстанськими загонами.

18 листопада військо Директорії розбило гетьманців біля станції Мотовилівка, за 30 км від Києва. В середині грудня Київ був оточений більш ніж 20 тис. повстанців.

Директорії вдалося прибрати до своїх рук владу в більшості регіонів України, влада гетьмана, та й то завдяки німцям, трималася лише у столиці.

14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади на користь уряду, виклавши це в короткій записці: «Я, гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край с того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня війська Директорії вступили до Києва.

19 грудня до Києва урочисто в’їхала Директорія. 26 грудня вона опублікувала свій програмний політичний документ – Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної Української Народної Республіки. Директорія обіцяла знищити поміщицьке землеволодіння, скасувати всі реакційні закони, запроваджені урядом Української держави, відновити восьмигодинний робочий день, установити «трудову владу», провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Розпочався третій період новітньої історії української державності.

Батуринська трагедія (до 310-ї роковини події).

У 1700 р. Московське царство починає в союзі з Польщею, Саксонією і Данією війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни.

Україна змушена була взяти участь у цій війні. Козаки воювали зі шведами поза межами України і зазнавали великих втрат. Страшним тягарем було будівництво фортець, утримання московського війська, збір податків, сума яких у зв’язку з війною значно зросла. Посилення централізації Московської держави, якої домагався Петро І, суперечило існуванню автономної України.

Спочатку московське військо в Північній війні зазнавало невдач. У 1704 р. бойові дії почалися безпосередньо на Україні, де українські війська успішно воювали проти поляків – на той час прибічників шведів і самих шведських військ. Полкам українського гетьмана Івана Мазепи вдалося на деякий час зайняти Правобережну Україну, взяти участь у захопленні Варшави. Але у 1706 р. Польща зазнала поразки, і основні сили шведів зосереджуються проти Москви. В вересні 1708 р. шведські війська вступають на територію України. На їх бік з 5-тисячним військом переходить гетьман І. Мазепа. Він обіцяє шведському королю зимові квартири, продовольство і фураж, військову допомогу. Шведський король зобов’язується обороняти Україну, зберегти права старшини і козаків.

Чому Мазепа пішов на цей ризикований крок, поставивши на карту своє становище гетьмана, своє багатство (Мазепа мав понад 100 тис. селян у своїй власності)? Адже навіть при ліквідації автономії України він міг отримати почесну відставку і мирно й багато доживати свій вік. Чи був його вчинок зрадою? На нашу думку, ні. Мазепа не зрадив свого народу, ризикнув своїм становищем і життям, щоб зробити Україну незалежною. Він розумів, що Швеція далеко, і впливати звідти на Україну буде набагато важче, ніж з Москви. До цього Москва неодноразово зраджувала Україну (Віленське перемир’я 1656 р., Андрусівське перемир’я з Польщею 1667 р., постійне обмеження прав України всупереч Березневим статтям 1654 р. і т.д.).

Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до шведів, він наказав провести масові репресії в Україні. Це доручено було зробити найближчому поплічникові царя Александру Меншикову. У цей час він командував 20 драгунськими полками, які налічували до 20 тис. солдатів. Проте Батурин був досить укріпленою фортецею, тому Меншиков намагався захопити його, схиливши захисників до здачі. Дехто піддався цій пропозиції. Це були, зокрема, наказний полковник прилуцького полку Іван Ніс та перекладач Стефан Зертис. Дізнавшись про їх агітацію щодо здачі фортеці, за наказом командування, їх обох прикували до гармат. Іван Ніс, намагаючись врятуватися від суду, пішов на пряму зраду, вночі відрядивши до Меншикова свого старшину Соломаху, який вказав таємний хід до фортеці. Скориставшись цими відомостями, московські війська о 6-й годині ранку, 2 листопада 1708 року, зайшли на територію Батурина та підступно напали на оборонців фортеці. Незважаючи на запеклий супротив гарнізону, протягом двох годин, московські війська завершили захоплення міста. Після цього загарбники жорстоко розправилися з мешканцями міста, яким рубали та розтрощували голови, ґвалтували жінок, катували всіх. Таким чином, столиця гетьмана – Батурин була зруйнована, 15 тис. його жителів були вбиті. Такої ж участі зазнали Лебедин, Ромни та багато інших міст і сіл. За свою іудину зраду Іван Ніс отримав жалувану грамоту на полковницький чин від Петра І. Тогочасні газети різкими фарбами характеризували події у Батурині — «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістрях шабель». З такими назвами виходили провідні газети Франції — «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique», «Mercure historique», «Clef du Cabinet». Вони писали, що «всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані…»; «Вся Україна купається в крові».

14 листопада 2008 р. в Батурині відбулися заходи з перепоховання жертв Батуринської трагедії[. Останки були перепоховані у знову побудованій Замковій церкві Воскресіння Господнього. Події в Батурині залишаються однією з найтрагічніших сторінок історії України.

Перша світова війна 1914-1918 років (до 100-річчя з дня закінчення)

 З 4 по 11 листопада  в Європі проходили заходи, присвячені сторіччю закінчення Першої світової війни. 11 листопада у Парижі відбулася  головна церемонія, на яку було запрошено глав близько  70 країн, зокрема президентів США, України, Росії, канцлера Німеччини, прем’єр-міністра Канади.

Перша світова війна (до початку Другої світової – Велика війна) мала свою передісторію та історію. Зовнішня політика провідних держав світу на початку  ХХ століття повністю підпорядковувалась їх боротьбі за переділ світу, захоплення нових територій, ринків збуту товарів і застосування капіталу, використання дешевої робочої сили та джерел сировини. В результаті нерівномірного економічного розвитку індустріальних країн змінилося співвідношення сил на світовій арені. Ті держави, які спізнилися на розподіл «колоніального пирога», а вважали себе сильнішими від суперників, вимагали його перерозподілу. США та Німеччина, які раніше відставали, на початку століття потіснили Велику Британію та Францію на економічному Олімпі і тому вимагали перерозподілу колоній, яких у них було мало. Таку ж позицію займала й Японія.

Особливо претензійними були плани у Німеччини, США, Японії. Намагалися розширити свої політичні володіння і сфери впливу також Франція, Росія, Австро-Угорщина. У 1882 р. було утворено   Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії,  спрямований проти Франції і Росії. В 1907 р. завершилося утворення другої коаліції держав – Антанти  у складі Росії, Великої Британії та Франції. Українські землі займали важливе місце в планах воюючих країн. Австро-Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина – на інші українські землі. Росія хотіла захопити Галичину.

Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій та ще й вбивати один одного. В російській армії налічувалось 3,5 млн. українських солдатів, 250 тис. служили в австрійському війську.

Безпосереднім приводом до світової війни стало вбивство 28 червня 1914 р. в м. Сараєво сербським студентом Г. Принципом спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда. Австро-Угорщина 28 липня оголосила війну Сербії. У відповідь Росія оголосила мобілізацію. Німеччина висунула вимогу припинити її і, коли Росія не відповіла, 1 серпня оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. 4 серпня німецькі війська перейшли кордон Бельгії, порушивши її нейтралітет. У відповідь Велика Британія в той же день оголосила війну Німеччині. Пізніше у війну вступили Японія на боці Антанти і Туреччина на боці Центральних держав. Таким чином, війна стала світовою.

У війну у 1915 р. на боці Антанти вступає Італія, а на боці центральних держав – Болгарія. В серпні 1916 р. у війну на боці Антанти вступає Румунія. Кампанія 1917 р. суттєво відрізнялася від попередніх, оскільки проходила в складній політичній ситуації. В Росії відбулося дві революції, змінювалися уряди і принципи влади і це сильно впливало на хід війни. Найважливішими подіями цієї кампанії був вступ у війну 6 квітня 1917 р. США на боці Антанти і фактичний вихід з неї після Жовтневої революції Росії. Це надало союзу Центральних держав суттєві переваги і реальну можливість закінчити війну на свою користь. З березня 1918 р. Радянська Росія підписує з Німеччиною і її союзниками сепаратний Брестський мир.

У ході війни  під час бойових дій вперше були застосовані танки, військова авіація, підводні човни, отруйні гази,  більш широко – кулемети, набагато потужнішою стала артилерія.

В кінці вересня 1918 р. англо-франко-американські війська перейшли в наступ на усьому фронті. Становище Німеччини та її союзників стало безнадійним. 29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія, 30 жовтня – Туреччина, 3 листопада – Австро-Угорщина. В самій Німеччині почалася революція. Після повалення монархії 11 листопада 1918. в Комп’єнському лісі у Франції  у вагоні французького маршала Ф. Фоша німецька делегація підписала перемир’я. Згідно з ним передбачалося негайне виведення німецьких військ з усіх окупованих на Заході територій, здача переможцям значної частини зброї, всіх підводних човнів, роззброєння флоту, передача великої кількості паровозів, вагонів, автомобілів.

Війна, яка продовжувалась 4 роки 3 місяці і 10 днів закінчилась повною поразкою Німеччини і її союзників. Лише прямі військові видатки воюючих держав в 10 разів перевищили вартість усіх воєн за попередні 120 років! Росія втратила 60 % свого національного багатства, Австро-Угорщина – 41 %, Німеччина – 33 %, Франція – 31 %,Велика Британія – 15 %. Перша світова війна 1914–1918 років стала одним iз наймасштабніших воєнних конфліктів у всесвітній історії. Вона забрала життя понад 10 мільйонів людей. За її наслідками перестали існувати Османська, Російська, Німецька та Австро-Угорська імперії. На їхніх руїнах з’явилися 13 нових незалежних держав, які цього року відзначили сторіччя свого створення. На жаль, серед цих тринадця¬тьох не було  України, а також Білорусі, Грузії, Вірменії та ще кількох можливих державних утворень, які з’явилися 1918 року, але невдовзі були поглинуті новітньою Російською імперією — СРСР.