Битва під Корсунем.

370 років тому - 15-16 (25-26) травня 1648  р. відбулася друга (після бою  під Жовтими Водами)  битва в ході Національно-визвольної війни українського народу середини XVII cт.  між військами Речі Посполитої з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його кримськими союзниками з іншого. Після  отримання звістки про поразку польського  війська  у битві під Жовтими Водами, основні  збройні підрозділи  Речі Посполитої під проводом обох гетьманів (великого коронного Миколая Потоцького, гетьмана польного Марціна Калиновського) вирішили  відійти  з-під Чигирина  до Корсуня з тим, щоб перекрити можливий шлях повстанців у центр держави та з’єднатися з загонами польського магната  Яреми Вишневецького. Цьому хотів запобігти Богдан Хмельницький. Його військо нараховувало 14–15 тис. осіб, татарське, під проводом  Тугай-бея, 6 тис. осіб. Сили роляків  нараховували 12–14 тис. осіб разом зі слугами при 12 гарматах.  22 (12) травня  польське військо   отаборилося біля  Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський) на березі р. Рось. Українсько-татарська  армія  25 (15) травня почали переправу через р. Рось. Тоді М.Потоцький наказав спалити Корсунь і зміцнити оборону табору. Щоб змусити  польске військо  до відступу й  потім атакувати їх на марші, Б.Хмельницький дезінформував польське  військове командування про чисельність українських  і татарських вояків і почав імітувати початок загального штурму. В той же час він наказав перекопати  шляхи можливого просування польського війська (тракт на м. Богуслав, а також обхідну дорогу до Богуслава через містечко  Стеблів у балці Горохова Діброва. Дезінформація Б.Хмельницького подіяла і поляки почали відступ на світанку 26 (16) травня. Козаки і татари переслідували їх, натискуючи з флангів і тилу.  Відступаючи і зазнаючи істотних  втрат, поляки увійшли у широку (близько 3,5 км) і глибоку балку, густо зарослу лісом і чагарником. Так гетьмани польського війська намагалися  звести нанівець  перевагу кримської кавалерії і уберегти себе від  прицільних обстрілів. Але  це був великий прорахунок. Шляхетське військо виявилося затиснутим  зліва болотом, а справа кручами, попереду - перекопом та завалами. Схил балки був таким крутим, що під час спроб обійти перешкоди вози переверталися. Виставити  гармати  проти козаків не вдавалося, так як  вози застрягли в багнюці. Вузькість поля бою  не дала можливості  розгорнути до бою кінноту. Табір утратив порядок і був дезорганізований. Скориставшись цим, козаки  на чолі з першим полковником (заступником Б. Хмельницького) Максимом Кривоносом, які знаходилися в засаді в перед цим зроблених земляних укріпленнях, вдарили спереду і з флангів. Раптовий вогонь гармат і рушниць призвів до значних втрат  і безладдя у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки самого Хмельницького і воїни Тугай-бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена.  До полону потрапили 80 знатних вельмож, разом із гетьманами Потоцьким і Калиновським, 127 офіцерів, 8520 солдатів. Козаки захопили обоз, 41 гармату, багато вогнепальної і холодної зброї, військові припаси. Вже  після закінчення основної фази бою татарська кіннота переслідувала залишки розбитої польської армії понад 30 км.

Корсунська битва - це  багато в чому шедевральна  військова операція, проведена з використанням різних засобів та прийомів. Це зразок військової стратегії й тактики, який указує на величезний  талант полководця  Богдана Хмельницького. Внаслідок перемог під Жовтими Водами і Корсунем була фактично повністю знищена урядова армія Речі Посполитої на українських землях. Перед цим помер польський король Владислав IV. Річ Посполита опинилася біля розбитого корита – втратила свого очільника, армію і контроль над Україною. Виникли сприятливі  умови для розгортання  козацького повстання і його успішного продовження.

Коліївщина

У середині травня 2018 р. виповнюється  250 років з часу початку козацько-селянського повстання в Правобережній Україні, яке увійшло в історію під назвою «Коліївщина» (походить від слова «колій», яким в українських селах називають людей, що професійно займаються забиттям свиней). За іншою версією назва «Коліївщина» вірогідно пов’язана з польським nthvsyjv  «kolej», що означало «козак  надвірної служби» у маєтках магнатів. Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків. Це була  найвища точка і момент піднесення гайдамацького руху. Гайдамаки — (від тур.  — той, хто робить набіги, кочівник, розбійник) — це   повстанці, що діяли  на Правобережній Україні, яка у  XVIII ст. ще знаходилися під юрисдикцією Речі Посполитої. До складу гайдамацьків загони входили представники різних соціальних верств: в основному це були селяни та  козаки,  але також міщани-ремісники  і навіть дрібні  шляхтичі. Оскільки українці з цього регіону ще добре пам’ятали добу Національно-визвольної війни і козацьку вольницю,  тому не хотіли нового поневолення. Їх соціальний протест був спрямований  не лише проти польських магнатів і шляхти, але й  орендарів і лихварів-євреїв, греко-католицького  духовенства.  Причинами руху  були обмеження і утиски козацького самоврядування у цьому регіоні; політичне безладдя, господарський занепад краю, загострення релігійного питання в результаті нового наступу на православну віру.  Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715 р. Рух гайдамаків після цього йшов по висхідній, однією з точок підйому був 1750 р., коли повстанцям вдалося взяти кілька міст. Отже, до 1768 р. гайдамацький рух мав певні традиції, коло учасників, досвід і чинники до подальшого розгортання.

На чолі повстанців у 1768 р.  став  запорозький козак Максим Ієвлевич Залізняк. Він народився у селі Медведівка (за іншими даними в селі Івківці) на Черкащині близько 1740 року.  У  тринадцять  років Залізняк прийшов на Запорозьку Січ, де увійшов до складу Тимошівського куреня. У кінця квітня 1768 р. Залізняк зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинського монастиря, загін чисельністю до тисячі чоловік, який складався з  запорожців, козаків надвірної міліції та селян. У другій половині травня 1768 р. цей загін розпочав свій похід. За 20 днів повстанцям вдалося захопити Черкаси, Смілу,  Жаботин, Богуслав, , Корсунь, Лебедин, Лисянку, Канів, Звенигородку.  20—21 червня 1768 р. загін Залізняка  оточив Умань і всього лише за декілька годин захопив це досить укріплене місто. Важливу роль у цьому відіграв  перехід на бік гайдамаків Івана Ґонти, сотника надвірної міліції Потоцьких, який  був комендантом надвірної міліції міста. Іван Ґонта  народився 1740 р. в с. Розсішки (нині Христинівський район, Черкаської обл.), був небідною людиною, мав у своїй власності 2 села. Але прагнення звільнити Україну від польського панування переважило. В Умані гайдамаками було знищено, за деякими даними, біля 2 тисяч поляків, євреїв та українців-уніатів. До речі, син губернатора Умані Младеновича, врятований від смерті особисто Гонтою, звинувачував у цих подіях не гайдамаків, а самих польських панів: «Пани наварили цього пива, а люд Божий повинен був його пити» - говорив він через багато років після цих подій.  Максим Залізняк  був проголошений  Повстанською Радою  гетьманом і князем смілянським, а сам він декларував відновлення Гетьманщини. Кількість  повстанців постійно зростала, рух  поширився на Київщину, Брацлавщину, Волинь, Полісся, Галичину. На початку липня діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На землях, контрольованих повстанцями, почали впроваджуватися основні засади козацького адміністративного устрою. Усе військо  було поділяне на 16 сотень на чолі з сотниками. Реальна загроза поширення повстання на інші території Речі Посполитої, Лівобережної України  змусила російський і польський уряди об'єднати зусиллями проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російська армія  разом з військом  Речі Посполитої розпочали каральну операцію проти гайдамаків.

7 липня 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і підступно захопили керівників повстання М. Залізняка, І. Гонту. Їх загони  були роззброєні. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Загалом було страчено близько 30 000 селян. Після сильних тортур у с. Сербах (нині Гонтівка, Чернівецький район) І. Гонта був страчений. У липня 1768 р. Залізняк, що вважався підданим російської  імператриці, був засуджений до  побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до Сибіру. 1 листопада 1768 р. на шляху до Білгороду, в слободі Котельві (де на його честь зараз  встановлено пам'ятний знак) Залізняк разом з 50 ув'язнених обеззброїли конвой і втекли, але швидко  були спіймані і відправлені на каторгу, де, як вважається, і помер Максим Залізняк.

Події Колівщини  завершили добу  масштабних народних рухів  в Україні, вони показали  глибоку кризу соціальних стосунків та політичної системи Речі Посполитої. Рух справив також значний вплив на формування соціальної свідомості, розвиток історичної пам’яті та  суспільно-політичної думки України.

Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.

Симон Петлюра (до 140-річчя з дня народження).

Дискусії – наукові та обивательські навколо постаті Симона Петлюри не припиняються впродовж майже 100 років, привертають до себе увагу політологів, істориків, літераторів. Одні, як у радянські часи, вважають його символом націоналізму гіршого зразка, петлюрівщину прирівнюють до мазепинства, а інші – високо підносять його ім’я як патріота України, непохитного борця за відродження її державності. Проте, навряд чи хтось заперечить проти того, що ця людина була яскравою особистістю і залишила помітний слід в історії України.
Народився С. Петлюра в передмісті Полтави 22 травня 1879 р. Його батько займався візницькою справою. Учився — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). Петлюра змінив своє ім’я Семен, дане при народженні, на Симон — на честь видатного революціонера Сімона Болівара.У 1900 р. під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступив до лав Революційної української партії (РУП). За свою політичну діяльність був виключений з навчального закладу. Виїхав на Кубань, учитилював та займався журналістикою. Симона Петлюру ув'язнили в Катеринодарській в'язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько. Виїхав до Львова. Після революції 1905 р.проживав у Петербурзі, потім у Москві, Мінську. Весною 1917 р. увійшов до Центральної Ради. Петлюра схилявся до західної моделі соціал-демократії. Був добрим організатором та оратором.28 червня 1917 р. обраний до Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Він організував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії у столиці. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і доклав зусилля до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови Генерального секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подав у відставку. 27 липня 1918 р. за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований. Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (до 12 листопада 1918 р). У цей же день був обраний заочно до Директорії.14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом прихильниками Директорії.У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. 9 травня 1919 р. обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти деніківців, і проти Нестора Махна. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам із представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі. Наприкінці 1919 р. Україна опинилась у дуже тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями, що вимагало негайних рішень. Петлюра підписав Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу, Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського скасував наміри розширення території Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР. Союзниками було взято Київ, але потім ситуація різко змінилася. Польща, після укладення Ризького миру у березні 1921 р. дійшла згоди з більшовицькою Москвою, зігнорувавши уряд УНР та його вимоги, і залишила його напризволяще.Українські війська були інтерновані у Польщі.

З листопада 1920 р.Петлюра керував роботою уряду УНР у екзилі у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, потім до Швейцарії.У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом, який ніби-то мстив за єврейські погроми в Україні.Убивцю суд виправдав. Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас. 16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені. Петлюра безмірно вірив в майбутню державну незалежність України і говорив про це так: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх».