80 років тому, 22 червня 1941 р. почалася німецько-радянська війна. Ще 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21 «Барбаросса» (від імені німецького імператора ХІІ ст., який безславно загинув під час третього хрестового походу). Відповідно до цього плану війна повинна була тривати 1,5-2 місяці і за цей час війська мали вийти на рубіж Архангельськ-Волга-Астрахань. Німецько-радянській війні передувала змова СРСР і Німеччини щодо розподілу Східної Європи та Балкан. Протягом 1939 – першої половини 1941 років обидві держави ліквідували Польщу, країни Балтії, а також балканські держави. СРСР та Німеччина отримали спільні кордони, а також привід для наступу на сусіда для «звільнення» завойованих ним територій.
Німецька армія налічувала на той час 166 дивізій, 42 тис. гармат, 4,1 тис. танків, 4.8 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Червона Армія мала 190 дивізій, 60 тис. гармат, 15,6 тис. танків, 10,7 тис. літаків. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося. Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів — зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни 30 % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші 3 тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими). СРСР володів кількісною та якісною перевагою у військовій техніці, а Третій Райх — у живій силі, військовому досвіді та високому моральному піднесенні військ після блискучих перемог у Європі.
Цим подіям передували численні попередження про приготування Третього Райху до війни проти СРСР. Ще влітку 1940 р. на основі донесень радянського розвідника «Яреми» (український художник Микола Глущенко) була складена доповідна записка для вищого керівництва СРСР про підготовку Німеччини до агресії. Крім чисельних попереджень з боку розвідки, інформація також надходила від західних держав, але сприймалася у Кремлі як намір розсварити СРСР з Німеччиною. Перед самим наступом солдати Вермахту дезертирували, переходили німецько-радянський кордон та повідомляли радянським військовим про майбутній наступ на СРСР. Сумарно прикордонники, спираючись на інформацію від перебіжчиків та польського населення за кордоном, близько 25 разів називали 22 червня як можливу дату наступу. Так що напад Німеччини не був несподіваним. Інша справа, що цим повідомленням не хотіли вірити.
Український напрям за планом «Барбаросса» був одним з найголовніших. Ставилося завдання оволодіти розвинутою економічною базою України, її багатими сировинними та паливними ресурсами. Саме тому найбільша частина німецьких сил – група армій «Південь» (57 дивізій і 13 бригад) – мала завдання протягом короткого часу завдати головному удару у напрямку на Київ, зайняти переправи, підготувавши наступ далі на схід. У перші години війни німці бомбардували всі міста західних областей СРСР, а також Київ, Одесу, Севастополь, аеродроми, лінії комунікацій, залізничні вузли, склади з боєприпасами. Керівництво СРСР і командування Червоної Армії виявилися не підготовленими до такого розвитку подій. Москва в перші години війни не могла зорієнтуватися в ситуації і віддавала накази «не відкривати вогонь» і «не піддаватися на провокації». Лише ввечері 22 червня 1941 р. у Кремлі впевнилися, що це не провокації, а війна.
В Україні німецьким військам протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий – генерал М.П. Кирпонос); Південний (командуючий – генерал І.В. Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий – адмірал П.С. Октябрьський), Дунайська і Пінська військові флотилії.
30 червня 1941 р. німецькі війська увійшли у Львів. Разом із ними увійшли частини ОУН. Цього ж дня представники українських національних політичних сил на чолі з ОУН прийняли «Акт відновлення Української держави», а також декрет, за яким Я. Стецька було призначено головою уряду – Українського державного правління (з 26 міністрів). Українська держава оголошувалась союзницею Німеччини. Але Німеччина реагувала на Акт відновлення Української держави негативно. С. Бандера і Я. Стецько були інтерновані.
5 липня 1941 р. радянський уряд України прийняв рішення про евакуацію промислових і сільськогосподарських об’єктів, населення України. У ході евакуації, переважно в Росію та Казахстан, було вивезено 550 великих заводів, 3,5 млн населення. В армію мобілізували 2 млн жителів республіки (з них 200 тис. добровольців), 2 млн осіб створювали оборонні споруди. На 1 листопада 1941 р. від населення України до фонду оборони надійшло близько 1 млрд рублів, багато дорогоцінностей.
Німці просувалися територією України влітку 1941 р. так само швидко, як і під час маршу на Париж 1940 р. До кінця грудня 1941 р. вермахт завоював майже всю територію України, лише кілька районів Харківської та Ворошиловградської областей, Севастополь і Керч перебували в руках Червоної Армії. Німці контролювали територію, де до війни проживало 80 млн осіб (42 % населення СРСР). Крім того, у полон потрапило 3,8 млн радянських військових (з них 1,3 млн українців).
Причини поразок Червоної Армії в початковий період війни:
Напередодні 80-річчя вторгнення вермахту в СРСР канцлер ФРН Ангела Меркель заявила про неминущу відповідальність за злочини нацистської Німеччини. «Для нас, німців, це – привід для сорому», – зазначила глава німецького уряду. «Мільйони людей загинули, особливо – на територіях, що сьогодні належать Росії, Україні і Білорусі, а також країнам Балтії. Не можна забувати, що «ми – в боргу перед мільйонами жертв і їх нащадками», – додала канцлер.
Події 80-річної давнини трагічні та повчальні. Пам’ятаємо мільйонні жертви, героїзм вояків, самовіддану працю у тилу, але наше гасло у ці дні: «Ніколи знову!».
Володимир Греченко – професор історії
