«Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один – перед сучасниками, другий – перед історією», Ірина Вільде.

Ірина Вільде (Дарина Полотнюк-Макогон) народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях у родині народного вчителя й українського письменника Дмитра Макогона та німкені за походженням Адольфіни Янішевської. У роки Першої світової війни батько був січовим стрільцем, а під час окупації Румунією Буковини восени 1918 року активно виступав проти румунізації українців. Рятуючись від переслідувань та арешту, родина переїжджає до Станіслава, нині Івано-Франківськ. Дарина спочатку навчалася в Чернівецькій гімназії, а потім у Коломийській. Згодом вступає до Львівського університету, але через матеріальні нестатки змушена покинути навчання. У дев’ятнадцять років Ірина Вільде написала  перше оповідання «Марічка», яке було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі, а згодом прозовий твір «Повість життя» («Поема життя»). Проте новела не мала успіху, адже, на думку критиків, була надто штучною, як і сама героїня. Але в Галичині з’являється юна авторка – Ірина Вільде. У псевдонімі письменниця використовує німецьке слово «wilde», що в перекладі означає «дика, бурхлива». У нього вона насамперед вкладає розуміння своєї інакшості, специфіки прозового письма. Окрім цього, Дарина хотіла уникнути батькового прізвища, яке було досить відоме в літературних колах.

Наступне оповідання «Щастя» засвідчує зміну авторки. Вона стає спостережливою та серйозною. Кожен наступний твір позначений «невловимим стилем Ірини Вільде». На перший погляд, оповідання милі, елегантні та вишукані, проте їм чогось бракує. Насамперед це продиктовано захопленням молодої авторки модернізмом: «Зміст – другорядна річ, головне – оригінальна форма!..».

У ранній творчості Ірини Вільде простежується чимало феміністичних рис. У центрі новел знаходиться жінка зі складним внутрішнім світом. Її героїні – це горді особистості, які бунтують проти приниження людської гідності. Варто зазначити, що Ірина Вільде підхоплює та творчо переосмислює тему, порушену Ольгою Кобилянською. Якщо остання виступала за рівноправність чоловіків і жінок, то Ірина Вільде пішла значно далі, змалювавши боротьбу жінки за природне щастя. 

Письменниця працювала в часописах «Жіноча доля», «Світ молоді» в Коломиї, а переїхавши до Львова, вела «жіночі куточки» в місцевій пресі. У цей час пише багато художніх творів, які побачили світ у газеті «Діло» та часописах «Новий час», «Назустріч», «Нова хата». У 1936 році Ірині Вільде було присуджено другу літературну премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка за повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». Між тогочасними критиками та літераторами спалахнула дискусія: одні стали на захист таланту письменниці, захоплювалися європейським стилем її письма, інші – звинувачували у безідейності. Можливо, цей ажіотаж навколо її постаті й спричинив шалену популярність творів. Варто зазначити, що 1936 рік став тріумфальним для письменниці: світ побачила збірка оповідань «Химерне серце», почалася робота над сімейним романом-хронікою «Сестри Річинські». 

У 1940 році Ірину Вільде прийняли до Спілки письменників УРСР, а 1947 року вона стає депутатом Верховної Ради Української РСР. Через два роки (1949) виходить друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми. Це стало початком гоніння Ірини Вільде у Спілці письменників, її звинувачують у націоналізмі. 50-ті роки ХХ століття для мисткині виявилися плідними: вона публікує роман «Повнолітні діти» (1952), друкує перший том «Сестер Річинських» (1958).

Письменниця докладає чимало зусиль для розвитку культурного життя Західної України. Вона опікується як старшими літераторами (Михайлом Яцківом, Михайлом Рудницьким, Денисом Лукіяновичем), так і молодими митцями (Дмитром Павличком, Романом Іваничуком, Романом Кудликом, Романом Гораком). У себе в помешканні влаштовує карнавальні маскаради та літературні салони. Саме за її сприяння в 1962 році Львів відвідують київські поети-шістдесятники Іван Драч, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. У 1964 році виходить другий том роману «Сестри Річинські», за який 1965 року Ірина Вільде удостоєна Шевченківської премії. Власне цього року вона починає очолювати Львівську організацію Спілки письменників України та запроваджує традицію «Останньої сторінки» – літературний вечір в останній день року, коли митці читали щось зі своїх нових творів. Виступала проти арештів української інтелігенції.

Померла Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року. Похована письменниця на Личаківському кладовищі у Львові. У творчому доробку Ірини Вільде знаходимо прозу з чіткими рисами неоромантизму, символізму, соцреалізму, а про її популярність свідчать переклади збірок польською, німецькою, угорською, румунською та іншими мовами. 

Наталія Кобилко, доцентка кафедри соціально-гуманітарних дисциплін факультету № 6