Українська держава гетьмана Скоропадського
29 квітня 2018 р. виповнилося 100 років з дня початку другого етапу Української революції 1917-1921 рр. - утворення Української держави гетьмана П. Скоропадського.
У цей день, але 1918 р. на з’їзді хліборобів (6500 делегатів) було обрано гетьмана України, яким став генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України часів Петра І Івана Скоропадського. Йому в цей час виповнилося 45 років.
В перший день свого правління він оприлюднив два документа: “Грамоту до всього Українського народу” та “Закон про тимчасовий державний уряд України.” Замість назви держави “Українська Народна Республіка” було встановлено нову – “Українська держава”. В “Законах” у спеціальному розділі “Про гетьманську владу” були розписані прерогативи П. Скоропадського. Йому належала верховна виконавча влада. Він затверджував склад Ради міністрів та інших урядовців. Гетьман визначав основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, був головнокомандувачем української армії і флоту, мав право на оголошення воєнного чи особливого стану та помилування засуджених.
Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, саме він “стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили.”
10 травня головою гетьманського кабінету міністрів було призначено, вихідця із старовинного козацького роду Ф. Лизогуба. Міністерство закордонних справ очолив відомий український історик Д. Дорошенко. Міністром народної освіти став відомий правник М. Василенко. Міністерство юстиції очолив професор криміналістики Харківського університету, безпартійний М. Чубинський, син відомого етнографа П. Чубинського, автора тексту гімну “Ще не вмерла Україна”.
У створеному військовому міністерстві діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління. Було організовано Генеральний штаб. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували “безумовну відданість ідеї незалежної України”. Влітку 1918 р. в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу. До армії було залучено 202 генерали, та оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована, виникло небезпечне розходження між принципами військового будівництва й суб’єктивними настроями офіцерства. Реально в листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тисяч. 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський окремим універсалом відновив козацтво в Чернігівський, Полтавської губерніях та на Слобожанщині, До козаків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й не козаки.
18 травня 1918 р. приймається Закон про Державну варту – так за часів гетьманщини почала називатися поліція.
Незважаючи на військовий стан в Україні, гетьманський уряд розпочав активну діяльність по ліквідації господарської розрухи і досяг у цьому напрямі певних успіхів. Було налагоджено грошовий обіг, створено державний бюджет й українську валюту (гривню), відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відремонтовано значну частину залізничного полотна і мостів, реорганізовано і зміцнено державний флот.
Особливих успіхів гетьманський уряд добився на терені освіти, науки та культури. Було відкрито близько 150 українських гімназій. Запроваджено вивчення української мови, історії, географії України, історії української літератури. Вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників. 6 жовтня 1918 р. в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий український університет у Кам’янці–Подільському. У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права. Було засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр). 24 листопада 1918 р. відкрито Українську Академію Наук. Її президентом став видатний учений 55-річний В. Вернадський.
У той же час у своїй внутрішній політиці П. Скоропадський відмовився від соціалістичних ідей Центральної Ради. Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну. Ім поверталися землі, маєтки, заводи і фабрики, виплачувалася компенсація за збитки, яких вони зазнали за Центральної Ради. На промислових підприємствах збільшувалося тривалість робочого дня до 12 годин, заборонялися страйки.
Міністерство закордонних справ гетьманського уряду налагодило також стосунки із державними новоутвореннями колишньої Російської імперії. Українська дипломатія виходила з факту розпаду останньої і визначала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на суверенітет. На початку червня 1918 р. у Києві відбулася зустріч П. Скоропадського з повноважною делегацією Кубані. Розроблялися проекти федеративного входження етнічно української Кубані до складу Української держави. 7 серпня в Києві було підписано попередню угоду між Українською державою і Всевеликим Військом Донським, якою встановлювалися кордони між цими державами (до України відійшов Маріуполь з околицями).
Гетьманський уряд зайняв активну позицію стосовно Кримської проблеми. МЗС Української держави заявляв, що Крим економічно, політично і етнографічно пов’язаний з Україною, тому нормальний розвиток України неможливий без Криму. Гетьман застосував до Криму економічну блокаду. Через місяць уряд Сулькевича, який зрозумів залежність Криму від економіки України, повідомив, що згоден розпочати переговори про форми державного об’єднання з Україною. Дипломатичними зусиллями до української держави було прилучено Гомельський повіт Могилівської губ., Суджанський, Білгородський, Корочанський, Гайворонський повіти Курщини, Валуйський повіт Воронезької губ. вперше Холмщина, 12 повітів Берестейщини.
Гетьманат П. Скоропадського мав дипломатичні та консульські зносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Литвою, Фінляндією, Грузією, Голландією, Іспанією, Болгарією, Польщею, Данією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Туреччиною та іншими державами. Українську державність де–факто визнали більше 30 країн світу. Отже, за часів гетьманства Україна стала не тільки об’єктом, а й повноцінним суб’єктом міжнародного права.
Уряд П. Скоропадського робив спроби встановити контакти з представниками Америки, Франції та Англії. Але країни Антанти негативно ставилися до самостійності української держави і перебували під впливом ідей “єдиної і неділимої Росії”.
Але поразка країн Четвертного союзу у Першій світовій війні позбавляли їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади. Того ж дня війська Директорії вступили до Києва. Падіння гетьманату було обумовлено, перш за все, його вузькою соціальною базою. Спроба П. Скоропадського відновити на селі старі дореволюційні порядки привела до того, що селянство – найчисленніша верства населення України – не стало опорою влади гетьмана.
Але, попри всі об’єктивні труднощі існування, гетьманат П. Скоропадського залишив значний слід в історії української державності.
Видатний історик Олександра Яківна Єфименко
У цьому році виповнюється 170 років з дня народження та 100 років з дня загибелі видатного історика і етнографа, першої жінки в Російській імперії, що здобула ступінь доктора історії Олександри Яківни Єфименко. О.Я. Єфименко (дівоче прізвище Ставровська) народилася 18 (30 квітня) 1848 у селі Варзуга (нині Мурманської області) в сім'ї дрібного чиновника. З 1857 по 1863 рік Олександра навчалася у Архангельському училищі для дівчат, після закінчення якого отримала атестат з відзнакою та фах домашньої вчительки. Одразу ж після закінчення навчання почала працювати в Холмогорському двокласному церковно-парафіяльному училищі для дівчат у Холмогорах Незабаром Олександра познайомилася з Петром Єфименком (1835-1908), який був висланий з України, де був активним учасником Харківсько-Київського таємного товариства. У 1870 р. Єфименко та Ставровська повінчалися. У 1877 р. сім’я переїжджає до Чернігова, у 1879 — до Харкова, де Олександра Єфименко стає активною діячкою Історично-філологічного товариства при Харківському університеті. У 1896 р. Олександра Єфименко зайняла перше місце в конкурсі на найкращий підручник з історії України; також написала «Елементарний підручник російської історії», що витримав сім видань (1911—1918). Активно виступала за присвоєння офіційного статусу українській мові, що було тоді заборонено. Вела активну громадську діяльність; так, Єфименко була заступником голови Харківського видавничого комітету, організатором у Харкові історичного гуртка; виступала за жіночу емансипацію; читала лекції в Харківській бібліотеці. Вона виступала перед великими аудиторіями з лекціями про життя і творчість Т.Г.Шевченка, І.П. Котляревського, Г.С.Сковороди. Показовою реакцією на політику царизму в національному питанні стала її стаття «Із приводу українофільства» (1881 р.) На думку Єфименко, українофільство «завжди було протестом життя проти зайвої державної регламентації, протестом місцевої і обласної самобутності проти знеособлюючій централізації». У тому ж році нею була опублікована стаття «Українська мова в народній школі», в якій декларувалася теза про необхідність викладати в українських школах не лише на російській, але і на рідній мові.
Діапазон її творчих інтересів був надзвичайно широкий і свідчив про великі потенційні можливості автора. У 1894-1895 рр. опублікована її праця «Нариси історії Правобережної України».
У 1907 р. Олександра Єфименко разом із сім'єю переїхала до Петербурга, де очолювала кафедру та викладала історію України на Бестужевських вищих жіночих курсах. На початку 1900-х рр. Єфименко переживає смерть двох дочок, потім смерть Петра Єфименка (1908). Значним творчим успіхом О. Я. Єфименко в передреволюційний час стало видання в Петербурзі її двотомника «Південна Русь». Увесь гонорар за цю збірку автор передала українцям - студентам вищих навчальних закладів Москви і Петербургу. У 1910 р. Харківський університет присудив Єфименко науковий ступінь почесного доктора історії (перша жінка в Росії, яка здобула таке визнання). Університетський статут не передбачав присвоєння докторського ступеня жінці, а тому Харківський університет присвоїв Єфименко докторський ступінь honoris causa (тобто «заради честі», почесно, без захисту докторської дисертації). У кінці 1910 р. в Петербурзі було організовано урочистий вечір, присвячений 40-річному ювілею її наукової діяльності. Російський історик С.Ф.Платонов так відмітив її заслуги перед наукою: «У низці чудових російських жінок Ви займаєте одно з найпочесніших місць, серед учених російських жінок Вам належить першість».
У 1917 р. О.Єфименко переїхала у село Писарівку на Харківщину, де викладала у сільській школі і написала свою останню статтю – «Листи з хутора»: "...Українознавство в даний момент, - вказувала вона, - є невідкладна, гостра потреба, справжній духовний голод українського життя. У ряді пунктів програми цього українознавства українська історія займає необхідно одно з видних місць...»
О.Я. Єфименко трагічно загинула на хуторі Любочка разом з донькою Тетяною під час нападу озброєного загону. Як писали тогочасні харківські газети, її убили за те, що вона не хотіла видати воякам двох дочок Харківського губернського старости (представника гетьманської влади) Неклюдова що сховалися в її квартирі. Був зроблений обшук, дівчата були виявлені, убиті, і їх долю тут же, на місці, розділила О. Я. Єфименко.
Могила Олександри Яківни знаходиться на території середньої школи села Бугаївка Вовчанського району Харківської області. Академік Д.І. Багалій писав про неї: «Олександра Яківна була людиною з надзвичайно розвиненим розумом, з видатними здібностями до аналізу і синтезу, з блискучим, яскравим, художньо-історичним талантом викладу, з високими думками і схильностями у бік філософії, з кристально чистою душею і серцем, з надзвичайно підвищеною етикою і постійним пошуком правди і добра, що складала для неї основу історичних подій».
Син Олександри і Петра Єфименків - Петро - відомий радянський археолог, академік АН УРСР, дочка – Тетяна - поетеса Срібного віку.
Битва під Жовтими Водами.
У ці дні виповнюється 370 років з дня проведення битви під Жовтими Водами (29 квітня – 16 травня 1648 р.) – першої перемоги українського козацького війська (разом з їх кримсько-татарськими союзниками) у ході Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.
У середині XVІІ ст. українське населення, яке знаходилося у складі Речі Посполитої, перебувало в тяжкому стані. Про незадоволення українського народу своїм становищем свідчить ціла низка повстань протягом 50 років. Ці повстання закінчилися поразками, але причини, якими вони були викликані, залишалися, тому нова конфронтація з польською владою була неминучою. Навесні 1648 р. в Україні почалося нове повстання, яке суттєво вплинуло на міжнародні відносини у Східній Європі, мало епохальне значення в історії українського народу, важливе – в історії Росії та Польщі. Початок і основні події Національної революції та Визвольної війни тісно пов’язані з життям і діяльністю її керівника – Богдана-Зіновія Хмельницького. В 1646 р. його хутір пограбував польський шляхтич Д. Чаплинський. Спроби законним шляхом розв’язати конфлікт ні до чого не призвели. Більше того, Хмельницького ув’язнили. Він змушений був утікати на Запоріжжя, де його прихильники вигнали польський гарнізон і обрали його гетьманом. Так особиста доля Б. Хмельницького переплелася з долею його народу. Прагнучи забезпечити тил та посилити своє військо, Хмельницький укладає угоду про союз з кримським ханом, який надав йому на допомогу загін чисельністю в 4 тис. вояків.
22 квітня 1648 р. Б. Хмельницький з 5-тисячним козацьким військом вирушив з Січі проти поляків. Польське військо складалося з двох частин: одна частина - 6 тисяч осіб під проводом 26-річного сина коронного гетьмана Речі Посполитої М. Потоцького - Стефана Потоцького. Друга частина - 4 тис. реєстрових козаків. 29 квітня поляки стали табором біля річки Жовті Води (нині річка Жовта, притока Інгульця), південніше сучасного с. Пахарівка Олександрійського р-ну Кіровогр. обл) – козаки почали штурмувати їх. Поляки мали перевагу в артилерії, тому перші штурми удачі не принесли. 3 травня Б. Хмельницькому за допомогою своїх агентів удалося загітувати реєстрових козаків, які мали підтримати поляків, перейти на його бік. Поляки змушені були почати переговори, під час яких польське командування погодилося передати козакам всю артилерію з порохом та клейноди, а за це їм повинні дати можливість відступити. Проте козаки і татари хотіли повної перемоги і припинили переговори. 15 травня польське військо розпочало відступ, але було оточене і після відбитого першого штурму вже не змогло опиратися. Стефан Потоцький був поранений та потрапив до татарського полону і помер від гангрени 19 травня. Врятувався тільки один жовнір, який переодягнувшись в селянина, повідомив М.Потоцького про загибель сина і поразку польського війська.
Ця перемога дала змогу Б.Хмельницькому продовжити наступ на основні сили польської армії. Битва мала велике політичне, військове та психологічне значення. Перша значна перемога над Річчю Посполитою відродила надії українського народу на свободу та незалежність. Події під Жовтими Водами відображено в українській народній історичній думі:
Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється?
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду
Гей, не один лях лежить головою в воду.
