Щороку, у четверту суботу листопада, в Україні вшановують пам’ять мільйонів жертв голодоморів. У ХХ столітті українці пережили їх тричі. Наймасштабнішим за кількістю людських жертв був голодомор 1932–1933 рр.

У 1929–1932 рр. в Україні була проведена «всеосяжна» колективізація, яка означала насильницьке об'єднання селянських господарств та ліквідацію прошарка заможних селян («куркулів»).

Одним із найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 1932 – 1933 рр. План здачі хліба та іншої продукції селянським колективним господарствам (колгоспам) встановлювався такий, що після його виконання на оплату праці селянам (трудодні) майже нічого не лишалося. У результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932 р. Заготівельники тоді вимели у селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Вже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені, голодні й невдоволені селяни були неспроможні ефективно працювати у полі. З початком літа до недостиглих хлібів заходили так звані «перукарі». Це були переважно жінки, що ночами крадькома зрізали ножицями колоски на кашу для своїх голодних дітей. З початком жнив з’явилися «несуни» – ці несли зерно додому в кишенях, за пазухою... У більшості колгоспів стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолотити його вдруге.

У зв’язку з цим Сталін вирішив вдатися до найсуворіших заходів. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». За розкрадання колгоспної та кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією всього особистого майна, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі не менш, ніж на 10 років знову ж таки з конфіскацією майна. Амністія у судових справах такого роду заборонялася. Сучасники влучно назвали цей драконівський акт «законом про п’ять колосків». За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник міг отримати 10 років концтаборів. За неповних 5 місяців після прийняття цього «закону» у країні було засуджено 54 646 осіб, з них 2110 – до вищої міри покарання.

Ще одним з надзвичайних методів «боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на «чорну дошку» супроводжувалося припиненням поставок будь-яких товарів у таке село, його жителі позбавлялись права на виїзд. На колгоспи, занесені на «чорну дошку», накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба. Їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу. Наприкінці 1932 р. по Харківській області на «чорну дошку» було занесено 25 колгоспів.

У «процес» хлібозаготівель все активніше включалися репресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за нездачу хліба було арештовано 16 000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено до розстрілу, а за другу п’ятиденку січня 1933 р. і тільки по 153 районах УСРР – 2 709 осіб, з них 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

Взимку 1932 – 1933 рр. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники – без продовольства, худоба – без фуражу. Коли у селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло у масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки й намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами служби безпеки (НКВС). Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, що везлося голодуючим сім’ям. Уже в лютому – березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори – це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур’яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труп померлих від голоду селян, за березень – 689, за травень вже 992. На 1 червня 1933 р. в області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства та людоїдства.

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932–1933 рр. Вважається, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3,9 до 7 млн. осіб. Така розбіжність у цифрах пояснюється приховуванням інформації тодішньою офіційною владою. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок.

У чому ж були причини голодомору 1932–1933 рр.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівлями, політикою продрозкладки; 2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

2006 року Верховна Рада України офіційно визнала Голодомор геноцидом українського народу, зафіксувавши це у Законі «Про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні» від 28 листопада 2006 р.

Нас вбивали голодом у 1933 році, нас вбивають ракетами у 2023 році, але ми вистоїмо і переможемо!

Володимир Греченко, професор історії