Мрія українців про єдність та об’єднання усіх українських земель існувала протягом багатьох століть. Зокрема, саме вона була лейтмотивом та визначальною ідеєю Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII століття. Ці події обумовили те, що ідея соборності українських земель стала складовою суспільної свідомості українців.

Є низка значень терміну «соборність». Найбільш уживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.

Визначну, неперевершену роль у формуванні почуття соборності й українськості, безперечно, відіграв великий син нашого народу Тарас Шевченко. Ця ідея єдності українських земель, почала втілюватися у політичну програму діяльності М.Драгоманова, «Братства Тарасівців», творчості І.Франка, Л. Українки, М.Грушевського, фактично усіх українських партій та інших політичних організацій кінця ХІХ – початку ХХ ст. У 1895-му український політичний діяч Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна – одна нероздільна від Сяну по Кавказ – от її стяг!».

Українська національно – демократична революція 1917–1921 рр. зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об'єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу. Внаслідок національно – визвольних змагань утворилися дві демократичні держави – Українська Народна Республіка (УНР) і Західно – Українська Народна республіка (ЗУНР). Державність України стала історичним фактом.

22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. Об 11 год. ранку під звуки музики почали йти сюди українські військові частини, котрі стали з усіх чотирьох боків площі. Зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Військовий оркестр грав Національний Гімн. Акт Соборності розпочав своїм привітанням голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка", – йшлося у зачитаному в центрі столиці універсалі. Після цього Лев Бачинський вручив грамоту Голові Директорії Володимирові Винниченку. Прийнявши її, він привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акта Злуки. Наступного дня, 23 січня 1919 року, в приміщенні київського Оперного театру (сучасна Національна опера України) Трудовий Конгрес України обговорив згадані документи і схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал Директорії, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Ніби звертаючись до сучасників, один з авторів Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі». Його слова справді стали пророчими. Апогеєм співпраці та консолідації зусиль став спільний похід українських армій на Київ у серпні 1919 року. Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання. Злука ЗУНР і УНР мала скоріше символічний, ніж державно-правовий характер і до справжнього об’єднання справа не дійшла. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах.

Мрію не вдалося повністю втілити в життя, але вона залишилася. Як мета, як урок, як спадок. І сьогодні, ідея єдності не тільки не втратила своєї актуальності, але набула ще більшої гостроти.

Перше святкування Соборності відбулося 22 січня 1939 року в Хусті. Тоді це місто було столицею Карпатської України – чехословацької автономії. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулася тридцятитисячна маніфестація населення, яке з’їхалося до столиці Карпатської України з усіх куточків краю на згадку про події 20-річної давнини.

Головною традицією у День соборності є утворення "живого ланцюга" єднання. Вперше така масова акція відбулася 22 січня 1990 року – у 71-ту річницю Акта злуки. Тоді понад мільйон людей, узявшись за руки, утворили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Акція стала яскравим проявом єдності, прагнення українського народу до свободи.

Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року. Однак у 2011 році воно було скасоване й натомість встановлено День соборності і свободи України. А вже у 2014 році президентським указом свято було відновлено як День соборності України. Соборність передбачає не лише пам’ять про минуле, а й потребує згуртованої спільної праці та взаємодії в сучасній Україні, коли ми, з різних регіонів, спілкуємося, разом працюємо, створюємо знакове і важливе. Сьогодні Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісна Україна – це повернення окупованих Криму і окремих районів Донеччини та Луганщини.

Завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін,

доктор історичних наук, професор

Володимир Греченко