Ідея Соборності, єдності завжди були  визначальною, генеральною ідеєю для українського народу ще з часів його утворення. Так склалася наша історія, що цю єдність доводилося захищати та відновлювати протягом більш, як тисячолітнього періоду.

Переламним став 1917 рік, коли було повалено царизм, і українці разом з іншими народами почали відроджувати власну державність. Йдучи від ідеї автономії до ідеї незалежності, Українська Центральна Рада створила на теренах Наддніпрянщини Українську Народну Республіку. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, що прийшла на зміну УНР, у кінці квітня 1918 р. оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом своєї політики державотворення.  

Наростав та зміцнювався національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині утворила шанс для українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, який посилював факт творення державності у Наддніпрянській країні. Це створило перші передумови для об’єднання української нації в єдиній Українській Соборній Незалежній Державі.

13 листопада 1918 р. постала нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), а 14 листопада – майже одночасно – Директорія УНР. Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Більшу активність у цій історичній справі виявляли політики Західної України.

1 грудня 1918 р. повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР і члени Директорії УНР підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич: «Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, не експансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні й матеріальні ресурси.

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання. Злука ЗУНР і УНР мала скоріше декларативний, символічний, ніж державно-правовий характер, і до справжнього об’єднання справа не дійшла. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. До того ж надто полярним виявилося політико-ментальне середовище в цих регіонах. Відносини між урядами УНР і ЗУНР ускладнювала й міжпартійна боротьба. Серйозні розбіжності були викликані й різними зовнішньополітичними пріоритетами.

Мрію не вдалося повністю втілити в життя, але вона залишилася. Як мета, як урок, як спадок. І сьогодні ідея єдності не лише не втратила своєї актуальності, але й набула ще більшої гостроти.

Завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін,
доктор історичних наук, професор
Володимир Греченко